Художня культура і мистецтво

Конспект уроку (15 - 16)

Тема: Епоха постмодернізму

Мета: Дати поняття про постмодернізм, розглянути основні трактування поняття,  показати постмодернізм як сформований стиль мистецтва. Ознайомити з творами митців, які ілюструють особливості постмодернізму в різних видах мистецтва: літературі, архітектурі, живопису, музиці, театрі, кіно, інтер’єрі тощо. Вчити інтерпретувати та порівнювати постмодерністські твори мистецтва. Сприяти розумінню учнями естетики постмодернізму. Виховувати естетичний смак, викликати бажання створювати  живописні, графічні та декоративні композиції у постмодерністській стилістиці.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, узагальнюючий

Обладнання: проектор, комп’ютер, мультимедійна дошка

Матеріали:  Підручник, презентація художніх творів. Альбоми та зображувальні засоби для учнів. Аудіо- та відеозаписи.

Поняття: постмодернізм, дадаїзм, реди-мейд (ready-made), поп-арт, кінетичне мистецтво, оп-арт, абстрактний експресіонізм, «дріппінг», інсталяція, перфоманс, хепенінг, енвайронмент, флеш-моб, арт-моб, електронна музика.

Хід уроку:

І. Організація класу. Мотивація до навчання.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

1.     Фронтальне опитування

-         Які художні стилі мистецтва ви знаєте?

-         Розгляньте зображення і спробуйте визначити їх художній стиль.

-  

Яке значення терміну «постмодернізм»? (Довідка. Термін «постмодернізм» виник у період Першої світової війни в роботі В.Паннвіца «Криза європейської культури». У 1947р. Тойнбі в книзі «Вивчення історії» використовує його у культурологічному розумінні. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі. У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття «постмодерністська теологія». У 1960-1970-х роках на термін «постмодернізм» звернули увагу під час визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін «постмодернізм» набув завдяки праці Ч.Дженкса «Мова постмодерністської архітектури». Невдовзі він з’явився і в літературі та малярстві.  Розвитку поняття «постмодернізм» сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Баттея, Ж.Ф.Ліотара, а також концепція семіотика і письменника У.Еко.

Сьогодні точиться чимало дискусій щодо того, що ж таке постмодернізм. Усі визначення, подані у сучасних словниках й довідниках, неточні. Однак, напевне, точності бути й не може, оскільки, по-перше, будь-яке мистецтвознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення нереально, а по-друге, постмодернізм – явище, яке ще активно розвивається, і тому всі крапки над «і» тут ставити зарано. Втім, можна все ж таки визначити, що ж ми розуміємо під словом «постмодернізм».

Поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині ХХ ст. і на початку ХХІ ст. Латинське post – префікс, що означає наступність, французьке modern – сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше. Оскільки більшість мистецтвознавчих понять є багатозначними, то не слід обмежувати хронологічні рамки постмодернізму лише кінцем ХХ – початком ХХІ ст., хоча стосовно сучасного мистецтва цей термін вже прижився й увійшов у широкий обіг. І все ж таки щодо хронології. Слушною є думка Д.В.Затонського, висловлена у його книзі «Модернізм і постмодернізм», про те, що постмодернізму притаманна певна циклічність, він виникає у різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, характерного для будь-якої зміни епохи.

Отже, слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі ХХ – ХХІ століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напрямку). Водночас поняття «постмодернізм» використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності. Поняття «постмодернізм» означає певну добу в історії світового мистецтва.

Поняття «постмодернізм» багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах).

-         Чи можете назвати імена митців-постмодерністів? (Тут учитель спрямовує учнів на актуалізацію знань про сучасний культурний контекст і допомагає згадати книги, фільми, музичні твори та їхніх авторів).

2.     Новий матеріал для засвоєння.

Культура кожної історичної епохи може бути виражена й осмислена через так звану «базову особистість», яка акумулює всі найяскравіші риси свого періоду. Типовий образ такої особистості нашої доби створив У.Еко, один із теоретиків і метрів пост-модерного мистецтва: він  уявляє  її  як  чоловіка, до нестями закоханого у надзвичайно освічену жінку. Однак обоє не можуть виявити свої почуття — тисне все-сказане-до-них. Він не може сказати про кохання «по-простому», бо  живе у час втраченої простоти. Тому й говорить: «за висловом NN, я кохаю тебе до нестями». О.Вайльд визначив мистецтво так: це дзеркало, яке відображає того, хто у нього дивиться. У дзеркало постмодерністського мистецтва дивиться саме та особистість, котру змалював У.Еко. Що ж це за мистецтво? Як і герой Еко, воно відчуває органічний зв'язок з попередньою культурною традицією і цим принципово відрізняється від модерністського мистецтва, що категорично заперечувало цю традицію.

Культ новації став своєрідним відображенням ідеї лінійного прогресу культурного розвитку, переконання в тому, що те, що колись було відкриттям, із втратою новизни втрачає свою цінність. За такою позицією, нинішній ступінь цього розвитку — найвищий, оскільки він останній у часі. Втративши традицію, культура втрачає контекст та зміст. Людина втрачає ідентичність: вона більше не може співвіднести себе з попередніми і наступними поколіннями, з ланцюгом колективних і суспільних подій, не може віднайти сенс у власному існуванні.

Протиріччя між текстом сучасної культури та її контекстом намагається зняти архітектурне мистецтво. Архітектурна споруда прагне не лише досконало втілити певну функцію, а й мати образний, символічний сенс. Вона містить знакову інформацію про час свого виникнення і водночас вступає у діалог з добою готики, бароко, класицизму, вводиться у семіотичну цілісність площ і ансамблів, стаючи тим самим засобом культурної й естетичної ідентифікації. Отже, вперше постмодернізм з’явився в архітектурі, протиставив чистому функціоналізму різноманітні іронічні діалоги з традицією.

Проривом постмодерну став поп-арт. У відеомистецтві і фотореалізмі були зняті всі залишки колишніх естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно тісну взаємодію з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографу): відеозапис, електронні звуко-, світло-, і кольоро- техніки у поп-арті і кінетизмі.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями «кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар’єргарду. Однак вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового художнього змісту (Д. Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності.

Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».

 «Образ» як основна категорія мистецтва у постмодернізмі замінена «симулякром». Симулякр – від лат. simylakrum – зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, «другою природою»: реальність (річ) – образом. Симулякри сприймаються як об’єкти «третьої природи», вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.

За Бодрійаром симулякр – це «псевдоріч», що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму».

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт. Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним). Новий тип естетичних зв’язків: заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то мистецький твір стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем.  У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр «Ім’я Троянди»

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – низ», «високе – низьке», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.  На думку У.Еко, «відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути – іронічно, буз наївності».  Надзвичайна толерантність та відкритість постмодернізму до всесвіту гри допускає дифузію великих стилів, еклектичне змішування художніх мов, знищення меж між традиційними видами і жанрами мистецтва, розвиток тенденцій синестезії, в основі яких лежить іронія. Отже, іронізм стає повідним смислотворчим і формотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Відмовившись від класичної системи естетичних цінностей, постмодернізм зробив зрушення у напрямку до більшої толерантності, виробив нові стосунки з масовою культурою. Антитеза «високе – масове» мистецтво не сприймається постмодернізмом як актуальна. Масове має такі самі права у мистецтві постмодерністів, як і високе, традиційне, гуманістичне. Що стосується ставлення до людини, гуманізму, то постмодернізм робить акцент на екології самого життя, умовах і чинниках виживання не лише окремої людини, а всього людства або його частини.

Умберто Еко в статті «Постмодернізм, іронія, цікавість», вміщеній у циклі, названому письменником «Нотатки на берегах «Імені Троянди», зазначає: «Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) – підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха в певний момент підходить до межі кризи…».

Справді, постмодернізм – це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У.Еко, «перебувають на самому краю прірви». Далі вже йти нікуди. Людині, що опинилася на краю, відкриваються зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. Будь-який реальний крок у напрямку до себе, намагання зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції крайньої межі, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу. У.Еко розмірковує: «Якщо важко дивитися, то чи варто взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..»  Варто. Бо постмодернізм – це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе у цьому неспокійному, несталому світі, де руйнуються всі засади буття. І саме це визначає актуальність творів постмодернізму

Постмодерністське мистецтво поєднує час минулий, сучасний і майбутній, завдяки йому ми існуємо в одному культурному просторі з Шекспіром — він стає нашим сучасником і може стати нашим співрозмовником.

Відновлення зв’язку з традицією здійснюється через творче переосмислення елементів культури минулого, яке може набувати різноманітної форми. Це, наприклад, вплітання в полотно сучасного художнього твору образів і прийомів мистецтва попередніх епох, пародіювання, маніпулювання змістом при достовірному відтворенні формальних ознак оригіналу, іронічного переосмислення або діалогу, — прийоми, що інколи називають своєрідним «художнім фрістайлом».

Поштовхом для творчої уяви Джона Апдайка — автора роману «Кентавр» — став античний міф про кентавра Хірона. Як і ця міфічна істота, вчитель Колдвелл має два начала — людське і тваринне, а протиріччя між ними розривають його. У напруженій боротьбі з самим собою, у страхові й відчаї він долає тваринне в заради людського. Подібно до кентавра Хірона, герой поранений: роман починається з епізоду, коли на уроці учні випускають у Колдвелла стрілу. Як і Хірон, він страждає не лише від фізичного, а й від духовного болю. Однак якщо Хірон шукає смерті, Колдвелл перемагає її, підносячись над жорстокістю і ницістю, що символічно відображено у сцені перетворення його і вчительки Віри Хаммел, яку він покохав, на Хірона і Венеру.

Своєрідним діалогом з Шекспіром стала постановка «Гамлета» відомим англійським режисером Пітером Бруком. Не відходячи від оригінального тексту,  він переносить дію відомої п’єси в Нью-Йорк, з Ельсінорського замку в сучасний комфортабельний готель. Гамлет — уже не принц Датський, а спадкоємець могутньої Датської корпорації; обставини таємничої смерті свого батька він відтворює не в театральній виставі, а у відеофільмі. І все-таки попри сучасність антуражу — це Шекспір з його глибиною і драматизмом.

Роман «Ім’я Троянди», написаний відомим італійським вченим, семіотиком філософом У.Еко, — своєрідний експеримент. Автор намагався з’ясувати можливість органічного поєднання глибоко інтелектуального історичного оповідання з життя середньовічної Європи і детективу, створеного за всіма законами жанру «массового» мистецтва. Сюжетний стрижень роману становить пошук героями трактату Арістотеля, присвяченого проблемі комічного. Допитливість розуму і піднесеність віри, широта поглядів і фанатизм, прагнення свободи і бажання влади над іншими, довіра до людини і зневага до неї — нетрадиційні для звичайного «криміналу» проблеми постають на шляху добровільних детективів Вільгельма Баскервільського та його помічник Адсона, котрі ніби відтворюють добре відомий нам тандем Шерлока Холмса і доктора Ватсона.

Художній твір постмодернізму позбавлений єдиного смислового центру. Він є «текстом» — принципово незавершеним твором, нашаруванням смислів, що вимагає нескінченного занурення в його глибину. Приклад такого твору — роман англійського письменника Джуліана Барнса «Історія світу в 10 1/2 розділах». Автор, а потім і читач вільно мандрують у часі від всесвітнього потопу до наших днів, від епохи міфологічної до епохи електронних комунікацій, причому вся історія світу постає абсурдним колажем, поєднанням непоєднуваних речей і нелогічних ситуацій, випадковістю, внаслідок чого руйнуються долі й різко змінюється хід подій. Він вихоплює з пітьми історії кілька епізодів і довільно поєднує біблійну історію потопу, диспути середньовічних схоластів у судовому процесі проти шашеля, невірогідні події, що трапились під час зйомки псевдоісторичного американського бойовика, маячню жінки, яка збожеволіла у зв’язку з Чорнобильською катастрофою. Стилізація, травестія, дегероїзована міфологія, естетичний трактат, репортаж у формі листів і телеграм, історико-філософське есе — всі ці різноманітні прийоми дають змогу по-новому побачити драму людського буття.

В українську літературу постмодернізм увійшов упевнено і голосно, викликавши різноманітні судження — від захоплення експериментальними явищами до впевнення в остаточній загибелі літератури. Адептами нового напряму стали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан та інші. В українській літературі своєрідним підґрунтям постмодернізму стали особливості національної духовності, відбиті у фольклорі, передусім гумор та іронія, бурлеск і травестія. Найяскравіше ці риси втілені в творах Юрія Андруховича — Патріарха літературної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), визнаного адепта українського постмодернізму. Він відомий своїми романами «Рекреації», «Московіада»  та «Перверзія», найвизначнішою рисою яких є складна будова та вигадлива система літературних алюзій (натяків, відсилання до певного твору, сюжету чи образу). Сучасний автор, розуміючи всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості (адже головною тезою постмодернізму є впевненість у тому, що все вже було сказане до нас і нічого нового вигадати неможливо), перетворюється на «переосмислювача» відомих цитат, сюжетів, мотивів. У даному разу літературні запозичення є формою іронічного, пародійного діалогу з попередньою культурою.

На відміну від мистецтва попередніх епох, постмодерністське не претендує на роль наставника і судді, воно визначає свою позицію як неавторитарну парадигму. Ця парадигма реалізується в художній деконструкції. Постмодерністська деконструкція в художньому варіанті означає, за Ж.Бодрійяром, визнання того, що в світі існує лише гіперреальність, породжувана симулякрами — привидами реального. Людина не може встановити межі, яка відділяє реальний світ від його умовного образу, створеного людською свідомістю. Отже, вона не може висувати перед собою недосяжну мету — пізнання істини; процес цей нескінченний і виявляється через різні ракурси погляду на проблему або об’єкт. Прикладом такої постмодерністської деконструкції може слугувати книга сучасного французького письменника Бернара Вербера «Наші друзі люди» та її екранна версіїя Клода Лелюша. Герої у клітці, з’являється жінка, між ними складні й напружені стосунки, вони не можуть вибратися з пастки, хтось за ними спостерігає… Фінал просто ошелешує читача (глядача): виявляється, якісь вищі істоти тримають людей, як домашніх тварин. Остання фраза приблизно такого змісту: якщо вони не почнуть розмножуватися, доведеться їх знищити… Подібне враження «погляду зі сторонни» викликала й організована 1991 році у Берліні виставка Іллі Кабакова під назвою «Життя мух». «Смисловим центром» цієї концептуальної композиції була муха — найдосконаліша істота у Всесвіті, вінець усього сущого, заради якої існує світ, про яку і для якої говорили мудрі слова мислителі усіх часів і народів. Постмодерністське мистецтво, відмовляючись від стильової і жанрової визначеності мистецтва класичного, поєднуючи природне і надприродне, фантастичне і гротескне, серйозне і комічне, відображає хаос, що запанував у житті. Проте через цю поліфонію хаос відкривається нам не як кінцевий стан системи, а як форма переходу від однієї гармонії до іншої, складнішої. Абсурдність, безсенсовність, нікчемність життя видаються уявними, вони долаються внаслідок гротеску, іронії, протистояння. Людина не тікає від «світу, що став чужим», а сягає недоступних поверховому погляду глибин, відкриваючи нові джерела незнищенної енергії Життя. Такими постають роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита», фільм А.Тарковського «Сталкер».

Постмодерністська деконструкція передбачає і семіотичний активізм людини, котра вступає в контакт з художнім твором. Вона повинна долучитись до своєрідної гри, що вимагає від неї розгадування прихованих смислів, розшифрування образів, підтримування ілюзій. Виявом ігрового начала є й позиція відстороненості автора: художній твір свідомо моделюється як «неготовий» у надії на активність слухача, глядача. Це привносить у мистецтво елемент несподіваності, імпровізації. Гра — свідомо обраний принцип постмодерністського мистецтва. Чимало його творів вводять у свою назву це слово (згадаємо, бодай, «Гру в классики» Х.Кортасара, «Гру в бісер» Г.Гессе).

Атмосфера загадковості, непевності, розмитості меж (гри) пронизує фільм   італійського кінорежисера Мікеланджело Антоніоні «Фотозбільшення» (Blowup).  Герой фільму, молодий фотограф, випадково фіксує на плівку момент убивства в парку літнього чоловіка. Знайшовши у кущах труп, він хоче повідомити про злочин, однак всі байдужі до того, що сталось, і до світу загалом. У фотографа викрадають знімки, з кущів зникає труп, і він врешті-решт починає сумніватись: а чи було вбивство? Завершується фільм появою молодих людей у маскарадних костюмах, які уже на початку фільму проїжджали біля парку на своєму автомобілі. У заключній сцені вони імітують гру в теніс: «перекидають неіснуючий м’яч» через неіснуючу сітку, стежачи за його польотом. І ось уявний м'яч нібито падає біля ніг фотографа. Всі чекають: прийме він правила гри, чи ні. Повагавшись, юнак «піднімає» м’яч і кидає його на «корт». Гра, що пропонує постмодернізм, виявляється і в концептуальному мистецтві, яке вперше заявило про себе на міжнародній молодіжній виставці в Парижі 1971 р. — Біеннале молодих майстрів. «Концепт» — це, власне, не художній твір, а його ідея, подана у формі текстового опису, словникових визначень, фотографій, креслень, графіків, реклами. Чи здатний глядач зімпровізувати на задану тему? Гра створює широкі можливості для реципієнта — адресата художнього твору, котрий стає співучасником творчого процесу, може по-своєму разом з митцем завершувати його витвір, створювати нову цілісність. Художня творчість при цьому розуміється як інстинктивний, самоцінний, живий процес, подібний до незавершуваності самого життя, а митець — знаряддя його появи на світ, його «акушер», художній образ — «нон фініто» («незавершеність»). Ця гра вивільнює творчу енергію людини, дарує їй радість, задоволення, насолоду, емоційний підйом. Виявом ігрового начала в постмодерністському мистецтві стала поява нових жанрів театрального мистецтва. Традиційний театр (грец. theastron — місце для видовищ) пройшов еволюцію від єдності акторів і глядацького залу через розділення на акторів і глядацький зал, щоб повернути на новому витку історичної спіралі колишню єдність у нових формах театрального дійства — хепенінгу, перфоменсі, інсталяції. Хепенінг — безфабульна довільна театральна дія, своєрідна артизація, яка трансформує певні реалії життя у видовищні форми, залучаючи в дійство не лише акторів, а й глядачів. Засновником і теоретиком хепенінгу вважається американський театральний діяч Аллан Капроу, а одним із перших творів нового жанру — здійснена наприкінці 50-х років вистава за твором композитора К.Штокхаузена «Оригінале». Вистава була побудований за принципом колажу — приклеювання. Її основою став сценарій, що складався з 18 сцен, розбитих на сім структур, кожна з яких мала відбуватись упродовж певного часу. Кожен актор повинен був вільно імпровізувати на задану сценарієм тему, перебуваючи в певному «активному просторі», що міг розташовуватись не лише на сцені, а й у глядацькому залі, вестибюлі, буфеті. Єдність цих розрізнених структур символізувалась годинником — він висів на сцені. Якщо для людей XVIII ст. годинник був своєрідною метафорою (вона підтверджувала їхні деїстичні уявлення про Всесвіт, що механічно відраховував час), то хепенінг відображав світовідчуття людини післяейнштейнівської епохи, коли події відбувалися в часовому потоці водночас і без видимого зовнішнього логічного порядку, безчасовості часу і руху нерухомості. Постмодерністський фристайл (англ. freestyle — вільний стиль) долає не лише відстань між епохами і культурами, між митцем і реципієнтом, а й проголошуване модернізмом протистояння елітарного та масового мистецтва, «високолобого і низьколобого», індивідуалістського і конформістського, естетського і вульгарно-кітчевого. Культура постмодернізму намагається подолати ці крайнощі, створити атмосферу духовного зв’язку людей у соціумі. Подолання дистанції між популярністю і високою художністю яскраво виявилось у музичному мистецтві. Рок-опера, мюзикл — зразки такого поєднання. Своєрідним музичним експериментом стали спільні виступи оперних співаків і естрадних поп-зірок. Публіка з захопленням відвідувала спільні концерти Монсеррат Кабальє та Фредді Меркюрі, Лучано Паваротті й Елтона Джона. Нові нюанси в класичній музиці відкрила молода італійська співачка Філіппа Джордано. Вона привнесла у виконання відомих оперних партій — «Хабанери» з опери Ж.Бізе «Кармен», арії Даліли з опери К.Сен-Санса «Самсон і Даліла» — присмак поп-музики. Згадаймо також цікаві приклади поєднання традиційних для «массового» кіно ковбойських, детективних, мелодраматичних сюжетних структур із психологічним аналізом, постановкою глибоких соціально-філософських і морально-етичних проблем (це, наприклад, вдалося зробити американському режисеру Квентіну Тарантіно у відомому фільмі «Кримінальне чтиво»).

Отже, для стилістики постмодернізму характерні такі особливості: деканонізація традиційних цінностей, свідома орієнтація на еклектичність, стильовий синкретизм, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, естетизація потворного, фрагментарність і принцип монтажу, гедонізм, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсякденним життям, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. Використання готових форм: від утилітарних предметів побуту, викинутих на смітник або куплених в магазині, до шедеврів світового мистецтва - принципова ознака такого мистецтва. Постмодернізм звертається до готового, до минулого, щоб заповнити недоліки власного змісту.   Маргінальність, будь-яка побутова або художня форма, в першу чергу, є «... для нього тільки джерелом будматеріалу» (В. Брайнін-Пассек).  Постмодерн загалом і в цілому не визнає пафосу, він іронізує над навколишнім світом або над самим собою, тим самим рятуючи себе від вульгарності і виправдовуючи свою споконвічну вторинність. Іронія - ось наступний типологічна ознака культури постмодерну.  Постмодерн успадковує синтетичність як типову ознаку: сплав, буквальне зрощення різних значень, прийомів, особливостей різних стилів, як нову авторську форму. Це дуже характерно для постмодернізму: його новизна - це  сплав старого, колишнього, вживаного в новому маргінальному контексті.

Найбільш яскраво постмодернізм виявив себе в архітектурі кінця 70-х років: були побудовані громадські центри, оточені яскраво розфарбованими аркадами і колонами, що нагадують давньоримські форуми і барочні будівлі з оновленими і гротескно переосмисленими архітектурними формами; введені нові, нетрадиційні матеріали: анодований алюміній, нержавіюча сталь, неонові трубки і т. д (Пьяцца д’Італія в Нью-Орлеані, США, архітектор Ч. Мур); міста-супутники, розплановані по осьовій системі, забудовані будинками з важкими карнизами і фронтонами, потужними декоративними колонами на рустованих стилобатах (нові міста-супутники Парижа,  іспанський архітектор Р. Бофілла); дерев’яні та кам’яні особняки з розвиненими скатними дахами і звисаючими карнизами, слуховими вікнами і димарями (проекти американського архітектора Р. Вентурі)

Постмодерн доповнив велику книгу мистецтв новими сторінками. Досі кращі музеї світу з гордістю демонструють глядачам полотна яскравих представників світового живопису епохи постмодерну. Відчайдушні експерименти в складанні художніх образів і композицій, характерні тільки для справжнього мистецтва, немов ввібрали в себе критичну атмосферу часу. Постмодерністський живопис має настільки розмиті межі, що оцінювати його можна тільки розглядаючи творчу діяльність конкретного живописця. У творчості різних художників «вільне мистецтво» чарівним чином переростає у щось більше, немов дороге портмоне, невпинно поповнюється купюрами і сімейними фотографіями. Характерними рисами постмодерну вважаються запозичення образів, реінтерпритація, використання минулого для заповнення недоліків сучасного змісту. Полотна часто не мали сюжетної лінії і нерідко були виконані у формі художнього марення.

В інтер’єрі даний стилістичний напрямок дозволив знайти нові засоби виразності і особливе бачення організовуваного простору. В першу чергу сформувалося певне ставлення до традицій минулого. Постмодерн не відмовляється від них, але використовує їх як інструмент, матеріал для отримання тих чи інших результатів.Так в інтер’єрі можуть бути присутніми елементи, запозичені зі всіляких історичних стилів. Вони, як правило, легко впізнавані, наприклад, елементи античного ордера або бароковий декор, або єгипетська орнаментика і т.д. Потрапляючи в один простір, ці частинки минулого утворюють одне єдине ціле, яке в той же час легко розпадається на багатозначність. Це одна з парадоксальних рис постмодерну. Тим не менш, інтер’єр, організований в даному стилі дає відчуття якогось нового способу побудови порядку. І з’єднати всі ці різні елементи допомагає один з основоположних принципів постмодерну – гра. Гра постмодерну з традиціями дає найширші можливості для створення неповторного інтер’єру. Але тут також варто відзначити ще одну якість даного стилю - це особливе бачення прекрасного і гармонійного.

У музичному мистецтві постмодерну паралельно сформувалися сонористика і пуантилізм. Сонористика першочергово спирається не на висоту звуку, а скоріше на тембр. Польський композитор Ю. Лучюк, наприклад, виконує свої твори за допомогою струн і педалі рояля, ігноруючи клавіатуру. Вихідною одиницею музичного пуантилізму стає пауза. Для напрямку характерна розірваність музичного полотна, розкиданість по регістрах, складність ритміки і тактових розмірів. З’являється  гра виконавця одним пальцем і навіть музика без звуку. У «П’яти п’єсах по Давиду Тюдору» С. Буссотті перша п’єса - це 30 секунд мовчання, а третя - 45. В популярній музиці постмодерну, доступній широким масам, склалася тенденція звернення до історії та фольклору. Поширення набуває фолк-рок, що сполучає в музиці елементи року, фольклорні мотиви, мелодії європейського середньовіччя, зокрема бароко. Крім традиційних, фолк-рок-музиканти використовують і інструменти симфонічного оркестру, і справжні народні фольклорні інструменти. Сюжети музичних композицій та пісень частково беруться безпосередньо з фольклору, історичних легенд, використовуються також сюжети художньої літератури стилю «фентезі». Крім того, є спроби абсолютно нової авторської творчості, для якого фольклор, історія, фентезі є лише тлом, грунтом (наприклад, творчість співачки Пелагії та групи «Млин»).

Естетика постмодернізму розвивається вшир, захоплюючи ті сфери, які в контексті модерністських поглядів вважалися міноритарними, маргінальними. Естетика постмодернізму зробила істотну ставку на специфіку телебачення: телевізійні передачі стали сприйматися як реальність, а життя суспільства - як дзеркало ТБ. Символом постмодерністської теле-естетики став поліекран. Розважальність, видовищність, серійність постмодерністської телевізійної культури змінили психологічні установки аудиторії. ТБ стало симулякром споживання, дозволяючи будь-якому глядачеві шляхом перемикання каналів створити власну телепрограму відповідно до індивідуального смаку і настрою. Виконуючи роль підсилювача почуттів, електронної нервової системи, телебачення стало, на думку А. Крокера і Д. Кука, художньою квінтесенцією постмодернізму, путівником по руїнах сучасної культури, символом паразитичної культури спокус.

Постмодернізм був першим (і останнім) напрямом ХХ століття, який відкрито зізнався в тому, що твір не відображає реальність, а творить нову реальність, вірніше, багато реальностей, незалежних одна від одної. Адже будь-яка історія  в  постмодерністському розумінні — це історія створення та інтерпретації твору. Звідки ж тоді взятися реальності? ЇЇ просто немає. Вірніше, є різні віртуальні реальності - недарма постмодернізм розцвів в епоху персональних комп’ютерів, масового відео, Інтернету, за допомогою якого нині не тільки переписуються і проводять наукові конференції, але навіть займаються віртуальною любов’ю.

       Отже, мистецтво постмодернізму — це своєрідна лабораторія, де відбувається складний синтез рис нашої доби, діалогічне розв’язання антиномій, накопичених попередніми епохами: реалістична зображальність і фантасмагоричність; гуманітарність і фізико-технічне орієнтування; описовість і філософічність; серйозність та іронічність; традиційність і комп’ютеризована сучасність; раціоналістичність і містичність; політизованість й еротичність; потік свідомості й гострота сюжетної дії; строга аналітичність та ігрове начало; позиція західної і східної культури.

Втім, дехто стверджує, що епоха постмодернізму вже закінчилася і ми живемо в новій культурній епосі, але в чому полягає її суть, ми поки сформулювати не можемо. Художні експерименти постмодернізму не завжди закінчувалися успіхом, але перш ніж заперечувати їх необхідність і значущість, необхідно спробувати зрозуміти. Без такого експерименту, творчого підходу не зможе народитись нове.

ІІІ. Матеріал для поповнення теоретичних знань та розширення словникового запасу

Головні прояви постмодернізму в мистецтві (словничок)

Уособленням постмодернізму у сфері художньої творчості можна вважати концептуальне мистецтво (від лат. соnceptus - ідея, думка, уявлення), що вимагає не емоційної реакції при його сприйнятті, а інтелектуального осмислення. Композиції в його творах складаються з «концептів» - предметів, що символізують атрибути сучасної цивілізації і виступають засобами її філософського осягнення. Перша презентація творів цього напрямку відбулася у 1969 році (США). Основні представники: Дж. Кошут, Д.Хюблер, Р.Беррі, Я.Вільсон. Програмним твором концептуального мистецтва була стаття Дж.Кошута «Мистецтво після філософії», в якій він обґрунтовує виняткову роль мистецтва в сучасній культурі, але трактованого не у традиційному сенсі. Художня творчість має виступати генерацією концептуальних моделей. Кредо концептуалістів - мистецтво не повинно мати нічого спільного з конкретними об'єктами, фізична оболонка творів має бути зруйновна, оскільки головним є «сила ідеї, а не матеріалу» (Дж.Кошут). Концепти можуть бути представлені через фрагменти текстової інформації, схеми чи візуально-логічні структури.

Концептуальне мистецтво репрезентує себе в таких формах, як відео-арт, інсталяція та перформанс. Воно виникло як заперечення засилля масової культури, уособленням чого стало телебачення. Відео-арт можна не лише, але і діяти в ньому.

Інсталяція (від англ. installation - установка, монтаж) – формування просторових композицій з побутових предметів, промислових матеріалів.

Головна мета інсталяції - створення художньо-смислового простору, що дозволяє актуалізувати смисли та почуття, недоступні у буденності; глядач стає активним учасником, а не спостерігачем.

Перформанс (від англ. performance - вистава, виступ, спектакль) - напрямок сучасного мистецтва, в основі якого уявлення про творчість як спосіб життя. В перформансі твором вважаються самі дії митця, за якими спостерігають глядачі у режимі реального часу. Суттєва відмінність перформансу від театру полягає у тому, що у театрі актори представляють персонажів, а у перформансі творці дій не представляють нікого, окрім самих себе. Піонерами перформансу вважають югославську художницю Марину Абрамович та німецького художника Йозефа Бойса, найбільш масштабною акцією якого була «7000 дубів» (1982 р.), під час якої поступово розбиралися базальтові блоки і висаджувались дерева. Також в рамках постмодерністського мистецтва формуються інші напрямки: хеппенінг, граффітізм, мінімалізм, соц-арт, опарт, поп-арт.

Хеппенінг (від англ. to happen - відбуватися, траплятися) - театралізована акція за участю самого митця і глядача, що долає межу між ними. На відміну від перформансу, він не має чіткого сценарію, самим автором цілком не контролюються і ґрунтується на імпровізаціях, включає випадковості. Засновник цього напрямку - Джон Кейдж, котрий здійснив перший хеппенінг у 1952 році; основні представники - Дж. Дайн, К.Ольденбург та інші. Ідея хеп-пенінгу виступає одним з проявів постмодерністської концепції події як унікальної неповторності. Цей вид мистецтва інколи називають «спонтанною безсюжетною театральною подією».

Граффітізм (від італ. graffiti - зображення, малюнки чи написи на стінах чи інших поверхнях) - течія в американському живопису, що характеризується переносом прийомів та образів граффіті в станковий живопис і графіку. Відмінні риси граффітизму - фантазія і яскрава самобутність у сполученні з елементами міської субкультури та мистецтвом етнічних груп. Представники граффі-тізму: Креш (Джон Матос), Дейз (Кріс Еліс), Футура 2000 (Лео-нар Макгар) та інші.

Мінімалізм (від. англ. minimal art) або АВС-art - художня течія, що виходить з необхідності мінімізувати трансформацію матеріалів у творчому процесі, орієнтується на антидекоративність і відмову від зображувальності. Мистецтво мінімал-арту відзначається простотою та одноманітністю. Мінімалісти використовують прості геометричні форми, очищені від усякого символізму, смислового навантаження, промислові матеріали, нейтральні кольори. Мета творчості мінімалістів – вираження первинних об’єктивних структур світобудови. Продукт творчості не повинен мати навіть мінімальної художньої цінності, в ньому не повинно бути ніякої суб’єктивності, особливо чуттєвості; тому мінімалістське мистецтво ще характеризують як «холодне мистецтво». Представники мінімал-арту: Карл Андре, Ден Флавін, Роберт Моріс та інші.

Соц-арт виникає як пародія (іронія знайшла свій прояв у назві самого напрямку) на офіційне радянське мистецтво та образи сучасної масової культури, хоча в ньому інколи і проявляються елементи ностальгії.

Представники цього напрямку прагнули позбавити глядача від ідеологічних стереотипів. Соц-арт об’єднує два поняття: соцреалізм та поп-арт. Винахідниками соц-арту вважаються митці Віталій Комар та Олександр Меламід.

Оп-арт (скорочено від англ. optical art) - оптичне, або візуальне мистецтво, орієнтоване на моделювання простору і руху нетрадиційними для мистецтва засобами і розраховане на оптичний ефект. Теоретик цього художнього напрямку С.Тіллім вважає його основною метою створення оптичної ілюзії одночасного наближення і віддалення планів динамічного простору за рахунок особливої організації кольорових фігур. В ідеалі при тривалому розгляді творів оп-арту має виникати особливий візуальний ефект руху елементів композиції, динаміки, хоч сам твір залишається статичним. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи мерехтіти й пульсувати. Основні представники опт-арту: В. Вазарелі, Б.Райлі, Р. Анушкевич.

Поп-арт (від англ. popular - популярний, народний) - напрямок, що прагне до подолання дистанції між елітарною і масовою культурою. Його представники: ДжДжонс, Р.Раушенберг, Р.Гамільтон, Дж.Дайн та ін. Поп-арт виступив своєрідною реакцією на класичний елітарний абстракціонізм, розуміння якого потребувало від глядача значного рівня підготовки.

Поп-арт критикує відмову від фігуративності, безпредметність, вимагаючи повернення до об’єкту, реальності - але вже не абстрактної, не стилізованої, а до конкретного предмету. Представники поп-арту вважали, що художню цінність можна знайти у будь-якому предметі, використовуючи і комбінуючи у своїх композиціях об’єкти різного плану.

Ready-made (реді-мейд, від англ. Ready — готовий, і Made — зроблений) — техніка в різних видах мистецтва (головним чином — в образотворчому мистецтві і в літературі), при якій автор представляє як свій твір деякий об’єкт або текст, створений не ним самим і (на відміну від плагіарта) не з художніми цілями. Тільки стосовно до поезії в майже ідентичному значенні використовується інший англомовний термін found poetry («знайдена поезія»); спроб перекладу обох термінів в російській мистецтвознавстві не робилося.

Енва́йронмент (англ. Environmental art — мистецтво оточення) — узагальнювальний термін для позначення ряду мистецьких практик, які передбачають взаємодію художнього об’єкта з навколишнім середовищем, природнім або штучним, відповідно до авторского задуму. Різновидом енвайронменту, що реалізується у природному середовищі, є ленд-арт. Також до енвайронменту відносяться просторові композиції, які імітують реальне оточення.

Інсталяція (англ. installation) — художня техніка, яка використовує тривимірні об'єкти, призначені для зміни сприйняття простору людиною. На відміну від лендарту інсталяції влаштовуються зазвичай у приміщенні,але и на площах міста та інших громадських місцях теж не рідкість. Інсталяції можуть бути як постійними об’єктами, виставленими в музеях, або створюватися тимчасово в публічних та приватних просторах. Елементами інсталяції можуть бути різні об’єкти включаючи предмети, малюнки, звук, віртуальна реальність, інтернет та інші.

Дріппінг (з англ. drip — крапельний) — метод використаний абстрактними експресіоністами в своїй творчості. Також зустрічається під назвою «метод спонтанного автоматизму». На полотно, розстелене на підлозі, розбризкують, виливають фарбу, що створює несподівані ефекти. У 1947 році американський художник Джексон Поллок почав використовувати метод спонтанного автоматизму. Художник відмовився від звичайного мольберта і підрамників: полотно розстилалось на підлозі та покривалось потоками фарби з банок або тюбиків.

Флешмо́б (також флеш моб і флеш-моб, англ. flash mob — «блискавична юрба», flash — блискавиця, спалах, mob, скорочене й усічене лат. mobilis vulgus — рухливий натовп, юрба) це несподівана поява групи людей в заздалегідь запланованому місці. Після закінчення запланованої акції її учасники розчиняються в натовпі перехожих людей, що і викликає ефект раптовості. Зазвичай флешмоби організовано через всемере́жжя чи інші сучасні засоби комунікації.

ІV. Практична робота

1.  Ознайомлення з презентацією «Постмодернізм», обговорення її змісту. вражень від мистецтво нашого часу

2.  Робота з творами мистецтва (пропонується 5-6 прикладів за вибором учителя та учнів):

М. Дюшан «Колесо»  http://www.historicus.ru/Marcel_Duchan_kak_sozdatel_novogo_vida_plasticheskogo_iskusstva/

Енді Воргол. «Бітлз», «Чотири Мерилін» (поп-арт);  http://art-assorty.ru/203-andy-warhol-kartiny.html

Макс Ернст. «Імператор Убю» (дадаїзм) http://www.liveinternet.ru/users/bogsve/post253866216  

Ганс Гофман «Рівнодення» http://www.designonstop.com/inspiration/classic/abstraktnyj-ekspressionizm-ot-xudozhnika-gansa-gofmana.htm

Кліффорд Стілл. «Onement VI»  https://biography.com.ua/hudozhniki/klifford-still.html  

Віктор Зарецький. «Поцілунок», «Солдатка»   http://uartlib.org/viktor-zaretskiy-ukrayinskiy-gustav-klimt/

Віктор Зарецький, Майя Зарецька-Григор’єва. «Оксамитова ніч. Духи кохання»; https://www.youtube.com/watch?v=9r96HNecEyk

Фрагменти пейзажу Говарда Беренса https://photolium.net/art/215-50-kartin-shedevrov-yarkiy-mir-krasoty-hudozhnika-govarda-berensa.html;

Сонячний живопис Говарда Беренса https://www.youtube.com/watch?v=7awLS73wtLE

 Айріс Скот. «Собака в бризках води» http://animalworld.com.ua/news/Zhivopis-palcami-khudozhnicy-Ajris-Skott-Iris-Scott

Роб Гонсалвес.«Плавання на заході сонця»; https://www.adme.ru/tvorchestvo-hudozhniki/master-illyuzii-rob-gonsalves-696710/

Скульптура постмодернізму: http://www.sobaka.ru/city/art/45489

Клас Олденбург. «Ложка і вишенька» https://adindex.ru/publication/gallery/2013/01/18/96097.phtml

Клас Олденбург і Казі ван Брюгген. «Бандмінтонний воланчик» (поп-арт); Олександр Колдер. «Рухливий абстрактний об’єкт»; https://cgmag.net/pop-art-8-hudozhnikov-kotoryh-dolzhen-znat-kazhdyj-dizajner

Наум Габо. «Прозора варіація на сферичну тему» (відео) https://www.youtube.com/watch?v=YAPxS_pSydw  

Жан Тенглі та Нікі де Сен-Фалль. «Фонтан Стравінського» https://ru.wikipedia.org/wiki/Тэнгли,_Жан  

Дерек Хаггер. «Колібрі» (відео) https://www.youtube.com/watch?v=1scj5sotD-E

 Ентоні Хоув. «Кінетична скульптура» http://www.liveinternet.ru/community/3299606/post392481600/  

Хуліо Ле Парк: «Кінетична скульптура в музеї BMW», «Червона сфера»;

Інсталяції: «Арка в пам’ять про великого Клода Моне»; «Парасольки, що літають у повітрі»;

Мінімалізм: Ф. Стела Hagmatana ІІІ; А. Криволап «Степ» https://www.facebook.com/Анатолий-Криволап-121101317963940/

Джин Шин. «Звукова хвиля»  http://www.etoday.ru/2010/06/porjadok-xaosa.php

Альфред Шнітке. «Сюїта у старовинному стилі»  https://multiurok.ru/blog/mikhail-kazinik-siuita-v-starinnom-stilie-2010-04-14.html  https://www.youtube.com/watch?v=EIScIP0hmho https://www.youtube.com/watch?v=ngWOewyG_2I

А. Шнітке «Танго» https://www.youtube.com/watch?v=t8Sr1IszlrM

 Євген Станкович. «Симфонієта» https://uk.wikipedia.org/wiki/Станкович_Євген_Федорович http://kzmedia.ru/play/Євген-станкович/

Слухання та виконання пісні «HAPPY NEW YEAR (З НОВИМ РОКОМ)» http://song-story.ru/happy-new-year-abba/

Аналіз постмодерністського твору за схемою:

-         Автор і назва твору.

-         До якого виду (жанру) належить твір?

-         Опишіть враження від сприйняття твору.

-         Доведіть, що даний твір презентує мистецтво постмодернізму.

-         Спробуйте знайти запозичення, прослідкуйте інтертекстуальність, проаналізуйте знаки і образи, «розкодуйте» значення образів, розгадайте «гру» автора.

-         У чому відчуваєте іронію?

-         Що в даному творі побачить масовий споживач, які смисли відкриються інтелектуалу?

-         Чи зможете запропонувати ознайомлення з цим твором друзям? Членам своєї родини? Яку реакцію прогнозуєте?

-         Чи хотіли би спробувати себе в цій техніці?

-         Вам було цікаво? Чи цей твір не залишив жодного враження (безглуздо згаяний час). Краще було б…

V. Завдання додому

Опрацювати підручник ст. 68-81, виконати завдання на ст.81 (для всіх обов’язково).

Завдання на вибір

1.                Ознайомся з прикладами оптичних ілюзій В. Вазарелі і запропонуй власний варіант оптичної ілюзії у стилі геометричної абстракції.

2.                Колективна робота: Створіть новорічно-різдвяну арт-інсталяцію для святкового оформлення класу, школи. За бажанням використайте реді-мейдс.

3.                Самостійне дослідження: українська музика періоду постмодернізму.

4.                Поміркуйте, які перфоманси чи флеш-моби ви могли б створити разом зі своїми однокласниками. На дозвіллі поцікавтеся розвитком сучасного театрального мистецтва. Зробіть висновки.

5.                Об’єднайтеся в групи за художніми інтересами. Проаналізуйте тематику пісень, що виконує ваш улюблений виконавець (виконавиця, виконавці). Які проблеми сучасності в них порушено? Висловіть свою позицію щодо цих проблем. Визначте улюблену пісню та виконайте її.

6.                Поцікавтеся різноманітними проявами (течіями, напрямами, художніми явищами) мистецтва постмодернізму. Зробіть власні добірки творів.

Література

1.     Андреев Л. Художественный синтез и постмодернизм // Вопросы литературы. – 2001. – № 1. – C. 3-29.

2.     Багацький В.В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ ст.: Для студентів вищих навчальних закладів – К.: Кондар, 2004. – 304 с.

3.     Бегун Б. Феномен постмодернізму // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. - № 3. – С. 3-9.

4.     Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /МАУП. – К., 2000. – 136 с.

5.     Власов В.Г. Стили в искусстве. - СПб., 1995. - Т.1. Енциклопедія модернізму. - К.: "Український видавничий центр", - 2003. - 503 с.

6.     Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. - Харьков: Фолио; М.: ООО "Издательство АСТ", 2000.-256 с.

7.     Козуб Г. Постмодернізм как явление современной культуры // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - № 14. - С. 48-50.

8.     Хассан І. Культура постмодернізму // Вікно в світ. - 1999. - №5. - С.99-111.

9.     Штонь. Г. Художня реальність і постмодерн // Слово і час. - 2002. - № 4. С. 63-64.

10. ІНТЕГРАЦІЯ НА УРОКАХ МИСТЕЦТВА ЯК ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ШКОЛЯРІВ // Мистецтво в школі (музика, образотворче мистецтво, художня культура) // № 02 (98) Лютий 2017

11. Таран В.Л. Практичний аспект виховання патріотизму на уроках художньої культури // Мистецтво та освіта // № 1 (83), 2017

Презентація "Епоха постмодернізму" Урок № 15-16 (Інтгрований курс "Мистецтво" 9 клас)

https://drive.google.com/open?id=0B36JluFkMkttMUVUNjZjWXNCMEE