Нобелівську премію з літератури у 2017 році присуджено британському письменнику японського походження Кадзуо Ішіґуро (Ісігуро) (англ. Kazuo Ishiguro, яп. カズオ・イシグロ), «який у своїх романах величезної емоційної сили показує прірву, приховану за нашими ілюзорними відчуттями зв᾿язку зі світом» — обґрунтував в короткому прес-релізі своє рішення Нобелівський комітет.
Читацька аудиторія цю звістку сприйняла позитивно: нарешті премію дали за літературу, що захоплює, відкриває незвичайні художні світи, порушує непрості проблеми. Критики зі знанням справи пояснюють нобелівський вибір цього року: постать письменника вже давно вважається авторитетом у сучасній літературі, якнайкраще віддзеркалює східно-західний конфлікт, стоїть на перетині культур, уособлює всі можливі протиріччя нашого часу. Нобель заповідав обирати інтернаціонального автора, тож шведські академіки відслідковують тенденції не лише в літературі, але й в сучасному житті.
Чому Ішіґуро актуальний у 2017 році? Він об᾿єднує світ. Письменник, що народився в одній країні, став національним надбанням іншої, як у свій час С.Беккет, В.Набоков чи Д.Конрад. Нобеліат синтезує у своїй творчості різні літературні традиції: психологізм і тугу російської, сюжети, традиції і образи англійської, уміння зображувати повсякденність сучасної японської… Людство прагне культурного взаємопроникнення та порозуміння. Можливо, саме на художню літературу покладено цю велику місію? Кадзуо Ішіґуро висловив сподівання, що перемога допоможе йому підтримувати «сили добра» у нестабільному світі: «Це велика честь. Це означає, що я йду шляхом видатних письменників. Світ сьогодні повний невизначеності відносно своїх цінностей, своїх лідерів і безпеки. Я сподіваюся, що нобелівські нагороди в різних галузях стануть рушійною силою чогось позитивного. І я глибоко зворушений, що відзначено і мій внесок».
Голова журі літературної Нобелівської премії, письменник і критик Сара Даніус охарактеризувала творчість Кадзуо Ішіґуро, як суміш Джейн Остін і Франца Кафки з вкрапленнями Марселя Пруста. Його порівнюють також із Салманом Рушді та Генрі Джеймсом. Творчість Ішіґуро критики класифікують як драму, історичну, жанрову літературу і навіть вбачають в ній елементи наукової фантастики та футуризму. Його твори перекладено більш ніж 30 мовами.
Кадзуо Ішіґуро народився 8 листопада 1954 року в японському місті Наґасакі у родині океанографа Сідзео Ішіґуро і його дружини Сізуко. У 1960 році родина Кадзуо емігрувала до Великої Британії, до міста Гілфорд у графстві Суррей, де його батько почав дослідження у Національному інституті океанографії, а син відвідував початкову школу Стафтона, пізніше середню школу Вокінг у Суррей. У 1974 році вступив до Кентського університету, у 1978 році отримав ступінь бакалавра мистецтв з англійської мови та філософії, навчався в Університеті Східної Англії та став магістром мистецтв і писемності. Хоча сам Ішіґуро не став музикантом, але написав у співавторстві чотири пісні для джазової співачки Стейсі Кент для альбому 2007 року Breakfast on the Morning Tram. Зараз письменник проживає у Лондоні з дружиною Лорною Макдуголл та дочкою Наомі.
Літературна кар’єра Кадзуо Ішіґуро почалася у 1981 році після публікації трьох оповідань в антології «Впровадження 7: Оповідання нових письменників» (англ. Introduction 7: Stories by New Writers). У 1983 році, невдовзі після презентації свого першого роману, він був висунутий на грант як один із найкращих молодих британських письменників.
Перший роман «Там, де в димці пагорби» (англ. A Pale View of Hills, 1982) розповідає про Ецуко — вдову з Японії, що живе в Англії. Після самогубства доньки її переслідують спогади про руйнування Наґасакі, яке назавжди змінило її життя. На тлі подій кінця другої світової війни, атомного бомбардування розгортається трагедія, співзвучна з оперою «Мадам Батерфляй». Жінка згадує те повоєнне літо і намагається зрозуміти непоправний вибір доньки. Все марно. Довгі роздуми, розмови про сім᾿ю, дітей, обов᾿язок концентруються в одному-єдиному реченні твору: «Сумно, коли люди даремно розтрачують свої життя».
У другому романі «Художник хиткого світу» (англ. An Artist of the Floating World, 1986) через розповідь обтяженого особистим військовим минулим художника Мацуї Оно досліджується ставлення японців до другої світової війни. Цей «суто японський» текст став книгою року у Великій Британії, безкінечною в деталізаціях, імпресіоністичною, хворобливою, (пато)психологічною. Місце і час дії – знову повоєнна Японія. Відомий художник переосмислює своє життя. Був таким собі митцем-для-мистецтва, став митцем-для-народу. Світ змінився, а він не зміг. Роздуми художника Оно про творчість, совість, ностальгію, стосунки учня і вчителя, зраду, відповідальність за свої помилки так і залишають його на роздоріжжі: герой то мріє присвятити життя зображенню неповторної «вишуканої» й «крихкої» краси, то свідомість і совість підказують йому, що не можна вічно залишатися художником «хиткого світу».
Третій роман Ішіґуро «Залишок дня» (англ. The Remains of the Day) (1989) - історія літнього англійського дворецького. Це монолог-спогад на тлі згасання традицій, наближення світової війни та поширення ідеології фашизму. Роман отримав Букерівську премію, найпрестижнішу щорічну літературну нагороду у Великій Британії. Критики відзначали, що японець написав «один із найбільш британських романів XX століття» з садибами, туманом, складними ритуалами, чіткою соціальною та інтелектуальною ієрархією. І мова така ж – холодна, вишукано стилізована. Головний герой, емоційно скутий, само-заморожений сноб, відданий професії і хазяїну, нехтує можливістю владнати особисте життя. Книжки про кохання читає виключно для того, щоб розширити словниковий запас для спілкування з роботодавцями. Така нелюдська відданість. Приголомшує сцена, коли навіть смерть батька не відриває дворецького від виконання обов’язків: він такий незворушний, так блискуче обслуговує важливий прийом… Ще один приклад: без вагань і сумніву звільняє з роботи двох покоївок-еврейок, коли лорд потрапляє під вплив фашистів. Емоційність, доброта, кохання, прагнення краси і духовність міс Кентон розбиваються об скелю холоду людини-функції Стівенса. Конфлікт пам’яті переслідує дворецького: протягом свого величезного монологу головний герой намагається примирити власні спогади про лорда Дарлінгтона, як про шляхетну та доброчесну людину, з післявоєнною суспільною ганебною оцінкою його діяльності. Катехізм прислуговування викарбуваний у судженні Стівенса, що критичне ставлення до господаря і зразкова служба несумісні.
Три головні дійові особи роману – господар Дарлінгтон-холу і його слуги, Стівенс і міс Кентон. Лорд, дворецький, економка – ми так і не дізнаємося, як їх звати. Це й зрозуміло! Адже оповідь ведеться від імені вишколеного Стівенса, зразкового дворецького, слуги, що з гідністю виконує свої посадові обов᾿язки. Історія британської прислуги кількох поколінь у неквапливій детальній розповіді дворецького сягає такої значущості! Тут і висока філософія лакейства (правда, важко зрозуміти, чи то справжній пафос, чи тонкий англійський гумор?), і справжня людська гідність у розповідях про батька, який зумів мовчазним «потужним осудом» урезонити п᾿яних джентльменів, а ненависть до генерала, бездарність якого призвела до загибелі сина, не завадила бездоганному виконанню обов᾿язків камердинера. Тут «Залишок дня» нагадує романи Артура Хейлі з життя професіоналів. Автомобільна поїздка Стівенса до міс Кентон – це дорога, насамперед, до себе. Дворецький підкоряється долі: не варто жалкувати, що все могло скластися інакше. Життя не повернеш, але «для дуже і дуже багатьох вечір - найприємніший час доби». Можливо, герой прозріє, спробує щось змінити, аби найкраще використати «подаровану решту дня», сам захоче розпорядитися власним життям? Малоймовірно! Мізерну надію вселяє нова лексика у Стівенсових, раніше таких беземоційних, судженнях: як знайти ключ до теплого людського спілкування… Режисер Джеймс Айворі запропонував свою інтерпретацію роману «Залишок дня» в однойменному фільмі з Ентоні Хопкінсом та Еммою Томпсон у головних ролях.
У 1995 році був опублікований найскладніший за стилістикою роман Ішіґуро «Невтішні» (англ. The Unconsoled) - історія про піаніста, що втратив пам’ять і блукає вулицями невідомого європейського міста. Багато музики – і в розповіді, і на рівні асоціацій. Це - «Улісс» Джойса мовою хоку на п’ятсот сторінок: якісь предмети, деталі, а на задньому тлі емоції, мікс свідомого і підсвідомого. Чоловік приїздить в чуже місто на гастролі, там когось має побачити, з кимсь не зустрічається, щось губить, про щось згадує, частіше про щось забуває… У фіналі, коли герой на вранішньому трамваї, що прямує по кільцевому маршруту, малює втішні картини свого майбутнього, виникає ще одна літературна алюзія з «Трамваєм Бажання» Теннессі Вільямса.
Дія наступного роману «Коли ми були сиротами» (англ. When We Were Orphans, 2000) відбувається у Шанхаї у першій половині XX століття. Це історія розслідування приватним детективом таємничого зникнення його батьків 20 років тому. Тут Ішіґуро повернувся до свого улюбленого прийому блукань у минулому. Крістофер, знаменитий лондонський детектив, озброєний досвідом успішно розкритих злочинів, вирушає в край свого дитинства, сподіваючись відшукати бодай якісь відомості. Вьюрок (дитяче прізвисько) оглядає будинок, згадує друга Акіру, аналізує стосунки мами і тата, намагається зрозуміти роль дядька Філіпа і огрядного китайця в давніх подіях. Війна спотворила систему моральних цінностей: антиопіумна кампанія, зрада батька, жертва матері… Занурюючись у спогади, герой відкриває жахливі сторінки минулого та наражається на смертельну небезпеку. Зустріч з товаришем приносить розчарування, а знайдена у закладі для душевнохворих мама назавжди позбавить спокою колишнього стовідсоткового англійця, бо сирота в цьому світі приречений безкінечно блукати за невловимими тінями батьків. Розкривати злочини минулого набагато небезпечніше, ніж знаходити викрадені діаманти. «Коли ми були сиротами» критики пов’язують з творчою спадщиною Ч. Діккенса.
Роман «Не відпускай мене» (англ. Never Let Me Go, 2005 - на сьогодні це єдиний текст нобелівського лауреата в українському перекладі – 2016, робота Софії Андрухович) у списку 100 найкращих романів усіх часів за версією журналу «Тайм». Автобіографічний прийом ставить читача у позицію свідка подій, що травмують психіку героя. Розповідь 30-річної жінки Кеті про її дитинство у незвичній школі-інтернаті Хейлшем в антиутопічній Великій Британії кінця XX століття виснажують уяву читача моральними проблемами клонування. Надзвичайно меланхолійні, подрібнені спогади, раптові флешбеки, діалоги та описи уточнюють загальну картину. Любовний трикутник Кеті, Рут і Томмі: сльози, ревнощі, підступність – все, як у людей. Історія клонів, яка може стати реальністю у світі науково-технічного прогресу, боротьби з хворобами та старінням, ставить багато запитань, але не дає відповідей, змушує замислюватися: «Що таке взагалі життя і жертва? Наскільки безвихідне становище кожного з нас?» Впізнавана достоєвщина – стверджують критики, а читач ще довго у полоні жаху від дикої буденності слів «вилучення» (донорство органів) та «завершення» (смерть). Не відпускає епізод з роману: «Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила… Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не залишай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не залишай мене…» — частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть», - ось емоції дівчинки, у якої ніколи не було мами, яка не народить, а покірно «піде на органи» для інших людей… У 2010-му вийшла екранізація роману із Кірою Найтлі, Кері Малліган та Ендрю Гарфілдом в головних ролях.
«Ноктюрни: П'ять оповідань про музику та присмерки» (англ. Nocturnes: Five Stories of Music and Nightfall, 2009) – щаслива данина так званому конфлікту музики і літератури у творчому надбанні письменника. Він все життя безуспішно займався музикою, література завжди була для нього мукою, зізнався Ішіґуро, література завжди говорить про конкретні речі, а музикою можна висловити невимовне. Оповідання «Ноктюрн» комічне і ліричне одночасно. Музикант задля успішної кар᾿єри погоджується зробити пластичну операцію… Його безбарвне життя раптом наповнюється яскравими фарбами ночі: знайомство з зіркою шоубізнесу Лінді Гарднер, викрадення музичної нагороди, карколомні трюки з індичкою – весело! Але… Емоційний діапазон Ішіґуро неширокий: елегія, біль, ностальгія, тяжкі сумніви, важкі пригадування, фаталізм і сплін – щасливі герої британця не цікавлять, сліз і розпачу теж немає, а читачеві так хочеться тужливої усмішки у фіналі, навіть, якщо вона схована під операційною пов’язкою.
Перу письменника належать також оригінальні сценарії до мюзиклу «Найсумніша музика в світі» (2003, режисер Гай Меддін) та військово-історичної драми «Біла графиня» (2005, режисер - Джейм Айворі).
Остання робота Ішіґуро «Похований велетень» (The Buried Giant, 2015) — новий літературний експеримент; він пише середньовічну сагу-фентезі, історичну, міфологічну, містичну, натуралістичну, філософську притчу-казку з усіма належними атрибутами: чарами, принцесами, драконами, ельфами, велетнями, лицарями… Критикам це дуже несподіване, але винятково оригінальне жанрове утворення віддалено нагадує і «Темну вежу» С.Кінга і навіть «Дорогу» К.Маккарті. Англія шостого століття. Міста, побудовані в землі, фортеці-пастки з хитромудрими шляхами відходу, людські забобони, селища на відстані кількох тижнів шляху, великі простори полів і лісів, де водиться нечисть. Чоловік і дружина по-казковому жили довго...а чи щасливо? Вони не скажуть через дивну хмару забуття над ними. Несподівано вони згадують, що у них був син. Літня пара Ексл і Беатріс помандрують через небезпечні землі, огорнуті туманом вселюдської втрати пам’яті. А в кінці безрезультатної подорожі Ішіґуро застерігає: людей безповоротно роз’єднують помста, війни, історичне забуття.
У героїв його романів завжди заданий фінал шляху: вони неухильно приходять до розуміння істини про себе, і правда незмінно виявляється тривожною, незручною, збиває з ніг. Емоційні розповіді від першої особи - тексти Ішіґуро важко піддаються переказу, їхня сила не стільки в розвитку сюжету, скільки в сакральному вистражданому одкровенні.
Нам, українцям, теж варто замислитися над важливим посланням британсько-японського автора: які б помилки наш народ не здійснив у минулому, тепер він отримав ще один шанс змінити своє життя на краще («Художник хиткого світу»).
Цікаво і пізнавально!
ВідповістиВидалити